П О С Т А Н О В А 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2011 року м. Київ

 

Верховний Суд України у складі:

 

головуючого Григор’євої Л.І.,

 

суддів: Балюка М.І.,

Барбари В.П., Ковтюк Є.І., Пилипчука П.П.,

Берднік І.С., Колесника П.І., Потильчака О.І.,

Вус С.М., Короткевича М.Є., Пошви Б.М.,

Глоса Л.Ф., Коротких О.А., Прокопенка О.Б.,

Гошовської Т.В., Косарєва В.І., Редьки А.І.,

Гриціва М.І., Кривенди О.В., Романюка Я.М.,

Гуля В.С., Кривенка В.В., Сеніна Ю.Л.,

Гуменюка В.І., Кузьменко О.Т., Скотаря А.М.,

Гусака М.Б., Лященко Н.П., Таран Т.С.,

Ємця А.А., Маринченка В.Л., Терлецького О.О.,

Жайворонок Т.Є., Онопенка В.В., Тітова Ю.Г.,

Заголдного В.В., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б.,

Канигіної Г.В., Патрюка М.В., Школярова В.Ф.,

Кліменко М.Р., Пивовара В.Ф., Яреми А.Г.,-

 

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, відшкодування збитків і моральної шкоди,

 

в с т а н о в и в:

 

У травні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики в розмірі 529265 грн., що становить 66780,00 доларів США (за офіційним курсом НБУ один долар США – 7,92550 грн.) та судових витрат.

Зазначав, що 20 березня 2008 року відповідач взяв у нього під розписку в борг 36000 доларів США із щомісячною оплатою 4,5 % від суми позики і зобов’язався повернути гроші протягом двох років, тобто до                                   20 березня 2010 року. 

Вказував, що з квітня 2008 року по жовтень 2008 року відповідач щомісячно сплачував лише відсотки в розмірі 1620 доларів США, однак з листопада 2008 року сплату зазначених коштів відповідач припинив, борг не повернув.

ОСОБА_1, уточнивши свої позовні вимоги, просив стягнути з відповідача на його користь 284760 грн. суми боргу, 307 541 грн. відсотків та судові витрати.

4 серпня 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, відшкодування завданих збитків та моральної шкоди, мотивуючи свої вимоги тим, що він під психологічним тиском помилково погодився на умови ОСОБА_1 та написав йому розписку про боргові зобов’язання.

Просив суд відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову та  стягнути з  нього: збитки, нанесені виконанням, на його думку, недійсного правочину збитки в подвійному розмірі 72000 доларів США; моральну шкоду в розмірі 80 000 грн. та судові витрати.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду  від 30 листопада 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в розмірі 284 760 грн., відсотки від суми позики в розмірі 307 541 грн., витрати по оплаті: судового збору в розмірі 1700 грн.; на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120 грн. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 жовтня       2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2010 року залишено без змін.

У заяві ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року порушуються питання про скасування зазначеного судового рішення з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. ст. 368, 625, 1046, 1048 ЦК України, ст. ст. 60, 65, 69 СК України та      ст. ст. 1, 4 та розділу VIII Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності підстав для  перегляду зазначеного судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 8 липня 2009 року, рішення Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, рішення Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від       6 квітня 2011 року, в яких, на його думку, при застосуванні одних і тих самих правових норм зроблені інші правові висновки, ніж у судовому рішенні, яке переглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені в заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Вирішуючи спір, місцевий суд, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з факту укладення сторонами – фізичними особами договору позики у розмірі 36000 доларів США, за умовами якого позикодавець має право одержувати щомісячно  від позичальника 4,5 % від суми позики.

Оскільки відповідач не виконав умови договору, суд на підставі ст. ст. 526, 1046-1049 ЦК України стягнув суму боргу та проценти за час користування коштами.

Одночасно суд зробив висновок про те, що на правовідносини сторін – фізичних осіб положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не поширюються.

Слід також зазначити, що рішення не містить жодних висновків щодо застосування положень інших правових норм – ст. ст. 60, 65, 69 СК України,      ст. ст. 368, 625 ЦК України, у зв’язку  з чим відсутні передбачені п. 1                 ст. 355 ЦПК України підстави для перегляду цього рішення з мотивів неоднакового застосування цих норм матеріального права.

Що стосується застосування судами касаційної інстанції норм ст. ст. 1046 – 1049 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», то як вбачається з доданих ОСОБА_2 до заяви судових рішень від 17 грудня 2008 року та від 8 липня 2009 року, в них зроблені інші правові висновки, ніж у рішенні, яке переглядається.

Так, у рішенні Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, ухваленому в спорі двох фізичних осіб, щодо стягнення позики та процентів від суми позики, зроблено висновок про те, що в силу п. 6 ст. 4, п. 5 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який підлягає застосуванню до правовідносин сторін, надання позики зі сплатою процентів особами, які не є фінансовими установами або суб’єктом підприємницької діяльності не допускається.

Аналогічні висновки містяться і в ухвалі Верховного Суду України від          8 липня 2009 року, де, крім того, зазначено, що з урахуванням положень п. 6      ст. 4 п. 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів не допускається в інших випадках, ніж передбачено цим Законом.

Таким чином, вбачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм ст. ст. 1046-1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в частині права позикодавців – фізичних осіб на отримання від позичальників обумовлених договором процентів за користування позикою (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні одних і тих самих норм права – ст. 1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Верховний Суд України виходить із такого.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня    2001 року, встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акту спеціальної дії та регулює відносини, пов’язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

В Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення  єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах 1, 2 ст. 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону.

У п. 7 ст. 1 Закону наведено вичерпний перелік суб’єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч. 4 ст. 5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Позивач ОСОБА_1 за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб’єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов’язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. п. 6, 7 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»    ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 -559, 1046 – 1053 ).

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів – учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб – суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами   ст. ст. 1046 – 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає.

Відтак, враховуючи, що ОСОБА_1 не відноситься до суб’єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг) суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування цього Закону до правовідносин сторін та вирішили спір на підставі норм ЦК України (ст. ст. 1046-1048).

Суд касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку зазначену справу, правильно застосував норми матеріального права, у зв’язку з чим підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

 

Керуючись  ст. ст. 355, 3603, 3605 ЦПК України, Верховний Суд України 

 

п о с т а н о в и в:

 

В задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

Головуючий Григор’єва Л.І.,

 

Судді: Балюк М.І.,

Барбара В.П., Кузьменко О.Т.,

Берднік І.С., Лященко Н.П.,

Вус С.М., Маринченко В.Л.,

Глос Л.Ф., Онопенко В.В.,

Гошовська Т.В., Охрімчук Л.І.,

Гриців М.І., Патрюк М.В.,

Гуль В.С., Пивовар В.Ф.,

Гуменюк В.І., Пилипчук П.П.,

Гусак М.Б., Потильчак О.І.,

Ємець А.А., Пошва Б.М.,

Жайворонок Т.Є., Прокопенко О.Б.,

Заголдний В.В., Редька А.І.,

Канигіна Г.В., Романюк Я.М.,

Кліменко М.Р., Сенін Ю.Л.,

Ковтюк Є.І., Скотарь А.М.,

Колесник П.І., Таран Т.С.,

Короткевич М.Є., Терлецький О.О.,

Коротких О.А., Тітов Ю.Г.,

Косарєв В.І., Шицький І.Б.,

Кривенда О.В., Школяров В.Ф.,

Кривенко В.В., Ярема А.Г., -