Постанова КМУ № 272-96-п від 29.02.1996 Про Концепцію державної промислової політики України

                                                          
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
від 29 лютого 1996 р. N 272
Київ
( Постанова втратила чинність на підставі Постанови КМ
N 1174 ( 1174-2003-п ) від 28.07.2003 )
Про Концепцію державної промислової
політики України
( Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ
N 1469 ( 1469-2000-п ) від 27.09.2000 )
Кабінет Міністрів України п о с т а н о в л я є:
1. Затвердити Концепцію державної промислової політики
України (додається).
2. Міністерству економіки разом з Міністерством фінансів,
Міністерством машинобудування, військово-промислового комплексу і
конверсії, Міністерством промисловості, Міністерством зовнішніх
економічних зв"язків і торгівлі, Державним комітетом з питань
науки, техніки та промислової політики, Державною службою з питань
спеціальної інформації та критичних технологій, іншими
заінтересованими міністерствами і відомствами, Національною
академією наук розробити у тримісячний термін конкретні заходи та
механізм реалізації положень Концепції державної промислової
політики України.

Прем"єр-міністр України Є.МАРЧУК
Міністр
Кабінету Міністрів України В.ПУСТОВОЙТЕНКО
Інд.32
Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України
від 29 лютого 1996 р. N 272
КОНЦЕПЦІЯ
державної промислової політики України
ВСТУП
Державна промислова політика - це діяльність Уряду,
спрямована на збереження, підтримку і розвиток вітчизняних
товаровиробників у галузях і виробництвах, що забезпечують життєві
інтереси країни, насамперед її економічну безпеку, а також
соціальний та культурний рівень життя народу.
Актуальність розроблення та реалізації Концепції державної
промислової політики України (далі - Концепція) обумовлена
необхідністю визначення шляхів і методів активізації промислового
та науково-технічного потенціалу, а також кризовим станом
промисловості, необхідністю запобігти процесу деіндустріалізації.
У цій ситуації Уряд бере на себе відповідальність за
підтримку промислового комплексу, створюючи комплексний механізм
здійснення структурної перебудови, поліпшення інвестиційного
клімату з метою розвитку високих і ресурсозберігаючих технологій
та виробництва конкурентоспроможних промислових товарів.
Враховуючи невідкладність розв"язання багатьох проблем
промислового розвитку України, основний комплекс заходів
передбачено здійснити за період до 2000 року, який розглядається
як початковий етап.
Стратегічні положення Концепції, що мають визначити майбутню
промислову модель України, розраховано на 15-20 років.
Концепція базується на основних засадах економічної і
соціальної політики держави і узгоджується з Програмою діяльності
Кабінету Міністрів України, затвердженою Верховною Радою України.
Концепцію розроблено з урахуванням реального стану промисловості у
1994-1995 роках і тенденцій, що виникають в результаті
реформування відносин власності та структурної перебудови галузей
промисловості, з метою вжиття рішучих заходів для оновлення
промисловості, підвищення її ефективності, для оздоровлення
економічного становища держави.
Концепція повинна стати основою для всіх інших програм
органів державної виконавчої влади в галузі реформування і
розвитку промислового комплексу, фундаментальних і прикладних
досліджень у сфері промислового виробництва, стратегічним
орієнтиром діяльності Уряду у забезпеченні економічної та
військової безпеки, зростання соціального і культурного рівня
життя народу.

I. АНАЛІЗ СТАНУ ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ
Україна має великий інтелектуальний і технологічний потенціал
майже в усіх основних галузях промисловості.
Проте цей потенціал створювався не як єдиний комплекс
України, а як частина народногосподарського комплексу колишнього
СРСР. Це призвело до величезних диспропорцій між окремими галузями
і підгалузями промисловості, високого рівня мілітаризації та
концентрації виробництва, відсутності замкнутих технологічних
виробництв і багатьох видів сировини, необхідних для
функціонування промисловості незалежної України.
За останні роки намітилися нові негативні тенденції.
Не здійснено переорієнтацію підприємств
військово-промислового комплексу (далі - ВПК) на випуск товарів
широкого вжитку, незважаючи на те, що виробництво військової
техніки за останніх чотири роки скоротилося більш як на 90
відсотків.
Різко зменшилося фінансування науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт (далі - НДДКР) промислового
виробництва, яке в 1994 році становило 17 відсотків від обсягів
1990 року, а фінансування фундаментальної та прикладної науки
становило близько 0,4 відсотка внутрішнього валового продукту
(далі - ВВП).
Знижується інноваційна активність, втрачається
інтелектуальний потенціал країни.
Значні структурні перекоси у матеріальному виробництві та
ціноутворенні створили величезну нішу для накопичення потенціалу
інфляції витрат.
Зберігається негативна тенденція підвищення кредиторської та
дебіторської заборгованості, заборгованості підприємств перед
бюджетом, збільшується дефіцит власних обігових коштів
підприємств, однією з причин якого стала жорстка кредитна
політика.
Триває спад інвестиційної активності. Протягом 1991-1993
років обсяг капітальних вкладень зменшився на 47,6 відсотка,
причому найбільший спад є характерним для виробничих інвестицій.
Існуюча законодавчо-нормативна база не стимулює інвестицій в
промислове виробництво з боку внутрішніх і зовнішніх інвесторів.
Механізм "сертифікаційної" приватизації не тільки не дає
необхідних інвестиційних ресурсів, але й веде до дроблення
капіталу і власності.
Дуже повільно здійснюються структурні перетворення у
промисловості, особливо в галузях, спрямованих на виробництво
товарів кінцевого споживання, триває некерована конверсія, що
призводить до зменшення високотехнологічних виробництв.
Стан промислового комплексу визначається такими негативними
рисами:
недостатня орієнтація на виробництво продукції кінцевого
споживання;
домінування видобувних і базових галузей з низьким ступенем
переробки сировини;
застарілі технологіі у більшості галузей (за наявності
унікальних високотехнологічних виробництв), технологічний розрив у
рівнях розвитку цивільних і оборонних галузей, надмірна
мілітаризація за відсутності завершених технологічних циклів
військового виробництва;
висока матеріало- та енергоємність виробництва при майже
монопольній залежності від імпорту енергоресурсів;
втрата традиційних ринків збуту в СНД і країнах Східної
Європи;
розрив кооперованих зв"язків у межах СНД;
високий ступінь зношеності основних фондів;
деформована структура виробництва;
неконкурентоспроможність більшої частини вітчизняної
продукції через низьку якість і моральну застарілість, що
поглибилась у зв"язку із встановленням світових цін на
енергоносії;
відсутність платоспроможного споживчого попиту і
недосконалість пропозицій через недорозвиненість системи
дослідження кон"юнктури ринку і маркетингу.
Існуюча система реалізації промислової політики не дає
можливості зберегти наявний промисловий потенціал і його
науково-технічну базу, здійснювати структурні зміни, свідомо
захищати і підтримувати вітчизняних виробників, тому ця Концепція
визначає нові пріоритети і підходи у справі відновлення і розвитку
промислового комплексу з урахуванням умов перехідного періоду.
II. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ТА ПРІОРИТЕТИ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ
1. Мета, основні завдання та принципи
Основна ідея державної промислової політики - забезпечення
економічної могутності, незалежності і безпеки країни на основі
розвитку високотехнологічних та конкурентоспроможних виробництв.
Мета державної промислової політики - призупинення спаду
виробництва, забезпечення модернізації, структурної перебудови і
сталого розвитку промисловості України в умовах переходу до ринку
як основи економічної незалежності держави, зростання добробуту
народу та інтеграції країни у систему світових господарських
зв"язків.
На початковому етапі (1996 - 2000 роки) основні зусилля
держави спрямовуватимуться відповідно до Програми діяльності
Кабінету Міністрів України на розв"язання таких найважливіших
завдань:
якнайшвидше подолання кризових явищ у промисловому
виробництві, активізація відтворювальних процесів, у тому числі
шляхом створення промислово-фінансових груп та інших
виробничо-технологічних комплексів, реструктуризації великих
підприємств;
збереження науково-технічного і технологічного потенціалу,
створення умов для його подальшого розвитку з орієнтацією на
створення конкурентоспроможних кінцевих продуктів;
прискорення структурної перебудови промисловості з
підвищенням її ефективності та соціальної спрямованості;
подолання енергетичної кризи із загальним зниженням
ресурсоємності промислового виробництва;
конверсія і диверсифікація військово-промислових виробництв,
що втратили оборонне значення;
пом"якшення соціальних наслідків модернізації промисловості.
Стратегія державної промислової політики грунтується на таких
основних принципах:
визначення найбільш пріоритетних для України напрямів
промислового та науково-технічного розвитку, які сприятимуть
забезпеченню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на
зовнішньому і внутрішньому ринках;
всебічна мобілізація інтелектуальних, фінансових і
матеріальних ресурсів держави для створення у пріоритетних
напрямах промисловості конкурентоспроможних виробництв як шляхом
використання вітчизняних наукових досягнень, так і закупівлі
ліцензій на новітні технології, матеріали та вироби;
максимальне збереження кадрового і науково-технічного
потенціалу держави, забезпечення високого рівня підготовки
науково-технічної інтелігенції, в тому числі шляхом направлення
талановитої молоді на навчання і стажування до провідних
університетів і наукових центрів за кордоном за рахунок держави;
посилення регулюючої функції держави у здійсненні промислової
політики, особливо під час переходу до ринкових відносин,
створення відповідної законодавчої бази в цій галузі;
державне програмне регулювання ринкових перетворень, особливо
у формуванні ринку промислової продукції та послуг, поглибленні
його сегментації, забезпеченні попиту на внутрішньому і
зовнішньому ринках, посиленні вимог до якісних параметрів і
вартісних співвідношень продукції в умовах конкурентних
пропозицій;
створення сприятливих умов для залучення і використання
вітчизняних та іноземних інвестицій;
збалансованість розвитку зовнішньоекономічного
підприємництва, забезпечення юридичної рівності суб"єктів
зовнішньоекономічної діяльності, захист їх інтересів на основі
загальновизнаних норм і принципів участі у міжнародних
інтеграційних процесах із забезпеченням економічної незалежності
України шляхом захисту українського ринку, підтримка вітчизняного
товаровиробника.
2. Головні науково-технічні і виробничі пріоритети
Основними групами науково-технічних і виробничих пріоритетів
промислової політики на цей період вважаються:
визначальні фундаментальні наукові дослідження;
галузі і виробництва, за рахунок розвитку яких Україна здатна
вийти на рівень світових досягнень, що забезпечать конкурентні
переваги на світовому ринку. До них належать науково-технічні і
виробничі напрями розробки нових матеріалів і технологій їх
обробки , біотехнології , фізики низьких температур, ядерної
фізики, електрозварювання, космічної технології, нових джерел
енергії, екологічного захисту, технології комунікацій тощо;
наукоємні та високотехнологічні галузі і виробництва
експортної орієнтації, де Україна вже зарекомендувала себе як
лідер світового науково-технічного прогресу і має певний
науково-виробничий потенціал для забезпечення і посилення ринкових
позицій у міжнародному розподілі праці. Пріоритетними слід вважати
також галузі та виробництва з розробки ракетно-космічної техніки
та літакобудування, особливо важких транспортних літаків і
авіаційних двигунів, суднобудування, верстатобудування, а також
мікроелектроніки, систем зв"язку (особливо оптоволоконних і
телеграфії), електротехніки, приладобудування, виробництво деяких
видів продукції легкої і харчової промисловості тощо;
заходи щодо підвищення енергетичної безпеки України шляхом
розширення джерел і видів енергоресурсів і застосування
ресурсозберігаючих технологій;
заходи, спрямовані на науково-технічне та інфраструктурне
забезпечення промислового комплексу та економіки в цілому,
розробка нових технологій, засобів модернізації й оснащення
традиційних галузей промисловості, а саме розробка та організація
виробництва засобів автоматизації, зв"язку, контролю за
дозуванням, вимірювальної та лічильної техніки, науково-дослідного
та лабораторного обладнання, складського і холодильного
обладнання, енергозберігаючих машин та устаткування, спеціальних
видів транспорту, фасувально-пакувального і маркувального
устаткування та відповідних матеріалів, уловлювального і
утилізаційного устаткування тощо.
III. СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ
1. Структурна та інвестиційна політика
Структурно-інвестиційні пріоритети промислової політики
грунтуються на положеннях Програми структурної перебудови
економіки України (концептуальний варіант).
Структурна перебудова промислового комплексу
здійснюватиметься за такими напрямами:
формування структури промислової продукції шляхом збільшення
частки виробництв, що мають завершений технологічний цикл,
поліпшують використання природно-ресурсного потенціалу держави,
мають кінцевого покупця на внутрішньому або зовнішньому ринку;
науково-технічне оновлення і модернізація виробництв,
впровадження більш ефективних і екологічно безпечних технологій,
поліпшення якості та дизайну, підвищення технологічного рівня
продукції, матеріалів, освоєння їх прогресивних видів,
конкурентоспроможних для експорту та імпортозаміщення;
розвиток виробництва з урахуванням потреб власної
міжгалузевої кооперації та системи виробничого сервісу, що
сприятиме підвищенню збалансованості економіки та зменшенню
зовнішньоекономічної залежності України.
Загальні пріоритети повинні бути конкретизовані в галузевих і
регіональних програмах розвитку, окремих проектах та прогнозах.
Структурну перебудову промислового комплексу слід розпочати з
подолання інвестиційної кризи. Для цього необхідно створити
відповідний інвестиційний потенціал, використовуючи заощадження
населення, спеціальні бюджетні та позабюджетні інвестиційні та
інноваційні фонди, ресурси пенсійних, страхових, профспілкових та
інших фондів, кошти від реалізації продукції, виготовленої з
використанням державних ресурсів, та від реалізації основних
фондів підприємств, що конверсуються, тощо, підвищуючи
ефективність використання інвестиційних ресурсів, створюючи
сприятливі умови для недержавних інвесторів, у тому числі
іноземних, ефективного перерозподілу капіталу між секторами
промисловості.
Необхідно проводити політику сприяння інвестиціям, зокрема
створити сприятливу систему помірних і стимулюючих податків,
спеціальних заохочень і пільг для інвестицій та реінвестицій,
конкурсного розміщення кредитних ресурсів.
Потрібно регулювати темпи інфляції як один з важелів
інвестиційної активності, застосовувати право власності на землю
під об"єкти інвестування, заставне право, використовувати
можливості фондового ринку, особливо вторинного.
Необхідно переглянути принципи амортизаційної політики,
зокрема законодавчо гарантувати, що амортизаційні фонди не
підлягають вилученню, запровадити нарахування на фінансування
капітального ремонту.
Потрібно застосовувати податкові та інші пільги щодо прибутків
і кредитів, які спрямовуються на виробничі інвестиції, особливо у
пріоритетних напрямах.
Одним із важливих заходів захисту капіталу від інфляційного
знецінення є систематична індексація основних фондів. Система
фінансової стабілізації повинна тісно узгоджуватися із
структурними змінами і політикою підвищення конкурентоспроможності
виробництва.
Бюджетні кошти слід спрямовувати на фінансування пріоритетних
загальнодержавних програм і проектів тільки на конкурсній основі
шляхом проведення незалежної експертизи. Фінансування з бюджету на
незворотній основі може проводитися тільки в окремих випадках, а
саме у разі форсування фундаментальних наукових досліджень у
перспективних проривних напрямах, підтримки незалежного рівня
вищої та спеціальної освіти у необхідних для держави сферах,
здійснення заходів, що забезпечують державну безпеку або зменшують
соціальну напруженість, пов"язану з реалізацією нової промислової
політики.
Держава виступатиме гарантом при отриманні інвестицій та
кредитів, спрямованих на реалізацію державних програм структурної
перебудови, сприятиме діяльності страхових фондів та компаній з
наданням їм пільг за умови страхування позик і кредитів під
проекти, пов"язані з реалізацією державної структурної політики.
Для концентрації інвестиційних ресурсів, особливо на
початковому етапі, доцільним є створення Українського банку
розвитку і реструктуризації.
Частка бюджетного фінансування скорочуватиметься при
збільшенні довгострокових кредитів для фінансування капітальних
вкладень на технічне переоснащення, реконструкцію та розвиток
існуючих виробництв, особливо такої їх форми, як іпотечний кредит.
2. Конверсія і диверсифікація оборонної промисловості
Державна промислова політика визначає лише загальні принципи
техніко-економічної і соціальної адаптації військовоорієнтованих
підприємств до умов ринку і узгоджується з Воєнною доктриною
України.
Обвальна некерована конверсія без обгрунтованої системи
пріоритетів і механізмів її реалізації поставила на грань
руйнування військово-промисловий комплекс України.
Тому основними завданнями державної промислової політики у
цій галузі повинні стати:
впорядкування конверсійних процесів відповідно до умов
структурної перебудови і загального реформування економіки,
збереження науково-технічного і кадрового потенціалу
військово-промислового комплексу;
формування на базі підприємств оборонної орієнтації
життєздатних і конкурентоспроможних цивільних або змішаних
військово-цивільних структур, пристосованих до умов ринку,
створення замкнутих циклів виробництва продукції спеціального
призначення.
Освоєння принципово нових виробів і технологій, що
грунтуються на результатах великомасштабних НДДКР, фундаментальних
дослідженнях та новітніх розробках у військовій сфері і не мають
подібних аналогів на світовому ринку, дають можливість
підприємствам ВПК не тільки зберегти науково-технічний і кадровий
потенціал, а й компенсувати економічні витрати, пов"язані із
скороченням військових замовлень.
Головним аспектом адаптації підприємств авіаційної
промисловості, ракетно-космічного комплексу, суднобудування,
радіопромисловості та приладобудування є не перепрофілювання, а їх
диверсифікація, тобто розширення сфери діяльності за рахунок
випуску продукції цивільного призначення. Світовий досвід
конверсії (зокрема у США) свідчить, що найбільш ефективним шляхом
диверсифікації військових виробників є їх участь у розвитку
галузей виробничої інфраструктури.
Максимально використовуючи науково-технічний та кадровий
потенціал військової сфери, основну увагу необхідно зосередити на
розвитку наукоємних видів продукції для відповідних галузей
інфраструктури - новітніх засобів зв"язку, високошвидкісного
пасажирського транспорту, медичної, особливо діагностичної,
техніки, телекомунікаційного устаткування комерційного
використання, енергозберігаючого обладнання, приладів контролю за
витратою пального (особливо приладів, що забезпечують можливість
попередньої оплати використання пального), устаткування для
використання нетрадиційних джерел енергії, виробництва
комплектуючих виробів і вузлів для цивільної техніки, будівельної
індустрії, агропромислового комплексу, виробництва
екологічно-захисної техніки.
3. Удосконалення структури науково-технічного потенціалу
Для активної участі науково-технічного потенціалу України в
реалізації промислової політики необхідно збільшити частку
фінансування науки у ВВП - з 0,7 у 1996 році до 1,7 відсотка.
Організаційна та функціональна структура науково-технічного
потенціалу повинна бути приведена у відповідність з вимогами
ринку.
Національні наукові центри мають формуватися на базі
науково-дослідних інститутів, які ведуть фундаментальні
дослідження. Вони становлять близько 25 відсотків всього наукового
потенціалу України. До цієї групи належать інститути Національної
академії наук і галузевих академій, навчально-наукові центри, НДІ
незалежно від форм власності. Діяльність зазначених установ та
організацій забезпечується за рахунок державного бюджету в
обсягах, передбачених відповідними національними, державними і
міждержавними програмами та за рахунок замовників відповідних
фундаментальних досліджень, а також за рахунок надходжень від
реалізації науково-технічної продукції та іншої господарської
діяльності.
Головні галузеві науково-технологічні центри по розвитку
пріоритетних напрямів техніки і технології створюються для
комплексного розв"язання найважливіших науково-технічних проблем
на основі комплексного проведення фундаментальних і прикладних
досліджень і розробок на базі великих галузевих інститутів. Вони
мають міжгалузевий характер, тому їх доцільно створювати
відповідно до довгострокових національних науково-технічних
пріоритетів.
Значного розвитку повинна набути "заводська" або "фірмова"
наука. Вона охоплює державні і недержавні науково-дослідні та
дослідно-конструкторські інститути і підрозділи підприємств,
концернів, промислових, аграрних та інших виробничих асоціацій,
самостійні науково-технічні фірми, які мають виробниче
призначення. Частка потенціалу "фірмової" науки має бути доведена
до 25-30 відсотків.
Для створення ринкових умов, які сприятимуть прискоренню
науково-технічного розвитку країни, важливе значення має
перетворення структур, які об"єднують науково-дослідний процес,
виробництво і реалізацію нової продукції в єдине ціле. У
перспективі для розв"язання цього завдання буде створено 10-15
міжгалузевих науково-технічних комплексів, 20-25
навчально-науково-виробничих комплексів та інженерних центрів на
базі політехнічних, будівельних та інших технічних і технологічних
вищих навчальних закладів та проектних інститутів, підприємств,
комерційних банків, фондів і бірж.
Проблема створення технополісів і технопарків як локального
оточення на певній території наукового, освітнього, виробничого,
фінансового потенціалів, об"єднаних єдиним процесом технологічного
розвитку і загальною сучасною інфраструктурою, розв"язуватиметься
з урахуванням конкретної необхідності та наявності потрібних для
цього коштів під час розроблення та реалізації регіональних
програм за погодженням з Національною академією наук,
Мінекономіки, галузевими міністерствами та відомствами.
Реалізація цієї моделі організації інноваційної діяльності
обмежена декількома значними науковими напрямами, найдоцільнішими
з яких можуть бути розв"язання проблематики щодо нових матеріалів,
зварювального виробництва, електронної техніки та біотехнологій.
Одним із головних завдань державної науково-технічної
політики є регулювання за допомогою прямої і опосередкованої
фінансової підтримки НДДКР, потенціалу фундаментальних,
прикладних досліджень і розробок. У найближчі 5-7 років доцільно
здійснити фінансування фундаментальних, прикладних досліджень і
розробок у співвідношенні приблизно 15:25:60.
Доцільно скоротити кількість галузевих інститутів, суттєво
зміцнивши за рахунок цього "заводський" сектор науки. Частина
великих наукових установ може бути перетворена в наукові центри,
на базі інших - створені самостійні наукові установи
проблемно-орієнтованого напряму. Активно будуть розвиватися малі
форми науково-інноваційної діяльності і різні форми кооперованих
навчально-науково-виробничих формувань. У цілому мережа
організацій науково-технічної сфери може стати більш гнучкою в
тематичному плані і більш адаптованою до ринкових вимог.
Складовою частиною державної промислової політики є сфера
критичних технологій, яка охоплює систему організації,
міжвідомчої координації та управління в галузі державної технічної
політики, що грунтується на розвитку і захисті національних
критичних технологій.
В Україні, яка прагне досягти рівня розвинутих країн світу і
забезпечити національну безпеку, до сфери критичних технологій
треба віднести розв"язання першочергових державних проблем, які
пов"язані із забезпеченням добробуту та здоров"я населення,
енергозабезпеченням і енергозбереженням, забезпеченням
конкурентоспроможності української промисловості на світовому
ринку, достатнього рівня оборони, завантаження вільних виробничих
потужностей, а також із захистом вітчизняних виробників.
Розв"язання найважливіших державних проблем і виконання
завдань у сфері критичних технологій здійснюються
програмно-цільовим методом через діючу Національну програму
України "Критичні технології".
Внаслідок організаційно-функціональної реконструкції
наукового потенціалу повинна сформуватися нова модель НДДКР, яка
буде поєднувати елементи ринкової економіки та одночасно збереже
важелі державного регулювання.
Найважливішим завданням підвищення ефективного використання
науково-технічного потенціалу є створення системи захисту
інтелектуальної власності.
4. Створення виробничо-технологічних комплексів
Виробничо-технологічні комплекси повинні розглядатися як
механізм поєднання на міжгалузевому рівні виробничих можливостей і
науково-технічного потенціалу підприємств різної спеціалізації,
підпорядкування та форм власності для виготовлення ними кінцевої
промислової продукції, ресурсозбереження та поліпшення умов
працезабезпечення населення. Суттєвою особливістю
виробничо-технологічних комплексів є те, що вони сприяють
поєднанню фінансового, виробничого та торгового капіталу,
активізуючи інвестиційні та інноваційні процеси, прискоренню
структурної перебудови виробництва та підвищенню його
конкурентоспроможних можливостей.
Ефективною формою організації виробництва повинні стати
фінансово-промислові групи (ФПГ) - об"єднання технологічно і
коопераційно пов"язаних підприємств, науково-дослідних установ,
банків, інвестиційно-фінансових і страхових компаній, торговельних
організацій, які ставлять за мету отримання прибутку шляхом
виготовлення конкурентоспроможної продукції внаслідок швидкого
нагромадження, концентрації та переливання коштів через
централізовані інвестиційні фонди цих об"єднань з використанням їх
для реконструкції, модернізації та створення нових виробництв.
У пріоритетних напрямах, визначених Концепцією, держава
створює сприятливі умови для функціонування
виробничо-технологічних комплексів, які створюються за ініціативою
держави або їх учасників на основі регіонально-програмного
принципу.
У процесі антимонопольного регулювання, створення
конкурентного середовища необхідно дуже обережно ставитися до
існуючих природних монополістів (особливо в машинобудуванні,
хімічній та металургійній галузях), поділ яких є економічно
недоцільним, оскільки це може призвести до послаблення
конкурентоспроможності на світовому ринку.
Слід прискорити розроблення і затвердження законодавчих і
нормативно-правових актів щодо створення і діяльності різних форм
виробничо-технологічних комплексів, укладення міждержавних угод з
регулюванням їх правового поля.
IV. ГАЛУЗЕВИЙ АСПЕКТ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ
Стратегія промислової політики, крім загальних принципів
індустріального розвитку, повинна враховувати особливості
галузевого розподілу потенціалу держави, насамперед співвідношення
між видобувними і переробними галузями.
Завдяки наявності власних природних ресурсів Україна
традиційно мала досить розвинуту видобувну промисловість. Проте з
розвитком переробної промисловості і через вичерпання багатьох
власних родовищ та погіршення їх економічних показників економіка
України дедалі більше потрапляє в залежність від імпорту
сировинних ресурсів, особливо енергоносіїв. Тому Україні
доцільніше здійснювати розробку лише тих родовищ, що є унікальними
за вмістом та властивостями, мають переваги порівняно з імпортною
сировиною або визнані стратегічно важливими для безпеки держави.
Замість вкладання коштів у розробку малопродуктивних,
розпорошених і бідних за вмістом корисних речовин власних родовищ
потрібно активізувати геологічну розвідку, шукати альтернативні
джерела постачання сировини та енергоресурсів критичного імпорту,
розширювати коло країн-експортерів, знижувати ціновий монопольний
тиск на власну економіку.
Треба всіляко підтримувати тенденцію прискореного розвитку
галузей переробної промисловості, поглиблювати їх міжнародну
орієнтацію, конкурентоспроможність та збільшувати ефективний
внесок у національну економіку.
1. Паливно-енергетичний комплекс
Економіці України потрібно гарантувати стабільне
енергозабезпечення як передумову пожвавлення і піднесення розвитку
промисловості. Слід ефективно використовувати власну базу
енергоресурсів. З цією метою потрібно провести реконструкцію
підприємств вугільної промисловості, вжити заходів для створення
власного паливно-ядерного циклу. Потрібно розширити розвідку
запасів нафти і газу. Одночасно з цим для послаблення
зовнішньоекономічної залежності слід вишукувати альтернативні
канали постачання енергоносіїв із-за кордону.
Поряд з цим головним питанням енергетичної політики є
енергозбереження, спрямоване на ефективне й економічне
використання палива та енергії. Енергозбереження має стати
вирішальним фактором у задоволенні потреб народного господарства в
паливно-енергетичних ресурсах. Основними напрямами розв"язання
проблем енергозбереження мають бути:
заміна технологій, модернізація і реконструкція, що сприятиме
зменшенню енерговитрат;
розробка і впровадження механізмів стимулювання економії
енергії, в тому числі удосконалення цінової політики;
розроблення системи державних стандартів енергоспоживання;
впровадження систем і приладів обліку та контролю.
У вугільній промисловості потрібно істотно поліпшити
структуру шахтного фонду за рахунок закриття малопродуктивних і
затухаючих шахт та розрізів, реконструкції найбільш перспективних
діючих шахт та введення в дію потужностей на нових шахтах.
Забезпечити стабілізацію і нарощування видобутку нафти і газу
можна за рахунок розвитку Південного нафтогазоносного району та
впровадження на діючих родовищах нових технологій і методів
видобутку - сайклінг-процесу, гідродинамічних, теплових,
фізико-хімічних та інших методів, що підвищують продуктивність
пластів.
У перспективі збільшенню власних ресурсів нафти і газу
сприятиме освоєння Азово-Чорноморського нафтогазоносного району із
залученням до співробітництва іноземних компаній.
В електроенергетиці принципове значення має формування
раціональної в умовах України структури виробництва
електроенергії, а також підвищення технічного рівня і
економічності електростанцій.
Внаслідок дефіциту органічного палива доцільно розвивати
власну паливну базу АЕС, створювати потужності й інженерні споруди
з переробки, зберігання відпрацьованого палива, поховання
радіоактивних відходів.
У теплоенергетиці необхідно прискорено впроваджувати нові
прогресивні технології спалювання вугілля із застосуванням
високоефективного парогазового устаткування, оснащувати
електростанції сучасним очисним обладнанням та агрегатами нової
конструкції для спалювання низькосортного вугілля, поступово
переорієнтовуватися на локальні системи теплопостачання.
Заслуговує на увагу розвиток нетрадиційної енергетики -
будівництво вітроелектростанцій, використання сонячної енергії,
геологічна розвідка та технологічне освоєння родовищ геотермальних
ресурсів, розробка та впровадження біоенергетичних установок,
використання шахтного метану.
2. Комплекс з виробництва матеріалів
Важливою складовою частиною промислового виробництва є
галузі, що виробляють матеріали. Вони дають 1/3 загального обсягу
промислової продукції. Проте структура матеріалів є вкрай
застарілою. Частка продукції, що виробляється металургійною
промисловістю, в загальній структурі виробництва матеріалів
дорівнює 54,4 відсотка, тоді як хімічної і нафтохімічної, рівень
розвитку якої визначає прогресивне матеріаловикористання,
становить лише 17,6 відсотка. У світі ефективними вважаються
протилежні пропорції.
До актуальних галузевих асп