ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

 

20.10.2015  № 01-06/1837/15

 

 

 

Господарські суди України

 

Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів"

 

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

 

1) з питань, пов’язаних із застосуванням позовної давності:

 

- за змістом частин першої, другої, четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі звернення прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, строк позовної давності повинен обчислюватися з дати, коли саме позивачу (тобто органу, в інтересах якого звертається до суду прокурор), стало відомо про порушення його права, а не з моменту, коли про порушене право стало відомо прокурору.

 

При цьому Верховний Суд України зазначив, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності (стаття 261 ЦК України) поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (постанови ВСУ від 25.03.2015 у справі № 11/163/2011/5003, від 22.04.2015 у справі № 916/2122/13, від 13.05.2015 у справі № 903/543/14);

 

- відносини з розміщення, зберігання, відпуску матеріальних цінностей з державного резерву та обов'язок повернення таких цінностей за своїм змістовим наповненням і характером є правовідносинами з віндикації державного майна. Особливість їх правового регулювання полягає в тому, що на обов’язок повернення такого майна позовна давність не поширюється. Наведений висновок підтверджується нормами чинного законодавства, а саме положеннями статті 268 ЦК України та Закону України "Про державний матеріальний резерв України". Відсутність безпосередньої вказівки на це у чинному на час виникнення спірних правовідносин законодавстві жодним чином не змінює характеру спірних правовідносин, не впливає на їх зміст, а тому не може бути підставою для звільнення зберігача майна державного резерву від обов’язку повернути таке майно на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву (постанова ВСУ від 22.04.2015 у справі № 35/420-32/470);

 

- вирішуючи питання пропуску позовної давності щодо вимог про застосування наслідків нікчемного правочину, судам слід враховувати, що 15.01.2012 набрав чинності Закон України від 20.12.2011 № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства". Згідно із Законом виключено частину четверту статті 258 ЦК України, якою встановлювалася позовна давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. При цьому пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону передбачено, що протягом трьох років з дня набрання ним чинності особа має право звернутися до суду з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину за умови, якщо строк його пред'явлення, встановлений положеннями ЦК України, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання ним чинності (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 910/4427/14);

 

2) з договорів банківського вкладу та банківського рахунку:

 

- відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” під час запровадження у банку тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема вимог клієнта банку про зобов'язання банку виконати доручення щодо переказу коштів з рахунку клієнта, відкритого у банку, на інший рахунок, відкритий у цьому банку (або відкритий у іншому банку). З огляду на положення ЦК України, Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” і Закону України “Про банки і банківську діяльність” спірні правовідносини є зобов’язальними правовідносинами, які склалися на підставі договору банківського рахунку та мають майново-грошовий характер, а отже, у цьому випадку клієнт банку є кредитором за майновою вимогою про розпорядження належними йому коштами і задоволення зазначених вимог здійснюється лише у межах процедури ліквідації банку (постанови ВСУ від 25.03.2015 у справі № 910/9232/14, від 01.04.2015 у справі № 910/5560/14, від 01.04.2015 у справі № 910/9231/14 та від 22.04.2015 у справі № 910/9234/14, від 01.04.2015 у справі № 909/320/14, від 27.05.2015 у справі № 910/12766/14);

 

3) у розгляді справ про банкрутство:

 

- чинним законодавством не передбачено вимоги про погодження господарським судом з комітетом кредиторів конкретної кандидатури ліквідатора у разі конкуренції кандидатур на призначення ліквідатора банкрута, запропонованих комітетом кредиторів. Як вбачається зі змісту статті 3-1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013), у разі невизначеності комітету кредиторів стосовно кандидатури ліквідатора банкрута і за умови конкуренції кандидатур остаточне рішення щодо призначення тієї чи іншої особи є прерогативою господарського суду, який з метою дотримання балансу інтересів та усунення конфлікту між банкрутом і його кредиторами приймає рішення про призначення ліквідатора банкрута (постанова ВСУ від 11.03.2015 у справі № 24/5005/14436/2011);

 

- відповідно до підпункту “а” пункту 1 частини першої статті 31 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються у першу чергу на задоволення вимог, забезпечених заставою. Законодавець чітко визначив процедуру внесення вимог кредиторів, забезпечених заставою майна боржника, до реєстру вимог кредиторів та задоволення таких вимог, згідно з якою майно боржника, що є предметом застави, включається до ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя (постанова ВСУ від 25.03.2015 у справі № 32/17-352-2011);

 

- у розумінні статті 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) грошові вимоги, заявлені до боржника заявниками (що не були учасниками товариства-боржника, оскільки вибули зі складу його учасників до прийняття рішення про ліквідацію), які є безспірними (підтверджені судовим рішенням), мають грошовий вираз і за своєю суттю випливають з корпоративних прав, є грошовими зобов’язаннями боржника і мають бути включені до реєстру вимог кредиторів боржника (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 5021/1506/12);

 

- у разі заміни сторони у виконавчому провадженні у зв’язку зі зміною організаційно-правової форми товариства, відповідно до положень частини третьої статті 10 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції Закону України, чинній з 19.01.2013) початок відліку тримісячного строку для погашення безспірних вимог кредитора, встановленого для порушення справи про банкрутство, визначається з дати відкриття виконавчого провадження щодо виконання вимог кредитора, а не з моменту здійснення заміни сторони у виконавчому провадженні (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 924/159/14);

 

- згідно з приписами частини першої статті 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) ліквідатор в ліквідаційній процедурі має повноваження подавати до господарського суду заяви про визнання недійсними угод, укладених боржником до порушення провадження у справі про банкрутство, лише на підставах, визначених частиною одинадцятою статті 17 названого Закону, а не відповідно до частини десятої зазначеної статті, якою встановлено підстави для відмови керуючого санацією від виконання угоди боржника під час провадження у справі про банкрутство (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 14/5026/1311/2012);

 

- з огляду на положення статті 95 Податкового кодексу України (далі - ПК України), частини третьої статті 10 та частини сьомої статті 11 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції Закону України, чинній з 19.01.2013) доказами на підтвердження безспірності грошових вимог ініціюючого кредитора - органу доходів і зборів (податкової інспекції) є рішення суду про стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу, що набрало законної сили, інкасові доручення для примусового стягнення коштів у дохід бюджету в рахунок погашення податкового боргу та докази вжиття відповідних заходів щодо отримання відповідної заборгованості за процедурою, визначеною ПК України.

 

У такому разі постанова органу державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження не додається до заяви органу доходів і зборів про порушення провадження у справі про банкрутство, оскільки списання коштів з рахунків боржника здійснюється відповідно до умов і у порядку, визначених ПК України, а не Законом України “Про виконавче провадження” (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 920/629/14);

 

- відповідно до положень статті 17 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції Закону України, чинній до 19.01.2013) керуючий санацією уповноважений здійснювати функції боржника щодо розпорядження майновими активами і корпоративними правами. При цьому повноваження керуючого санацією не визначаються статутом боржника, а закріплені у названому Законі та не можуть бути обмежені власником майна боржника (органом управління майна боржника), а можуть обмежуватися лише комітетом кредиторів і господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, у порядку, передбаченому Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Положення наведеної статті не містять заборони для керуючого санацією на представництво інтересів акціонера (боржника) на загальних зборах іншої юридичної особи за відсутності затвердженого судом плану санації у справі про банкрутство (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 909/320/14);

 

- згідно з частиною восьмою статті 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення, зокрема, про припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

 

Водночас положеннями частини другої статті 17 названого Закону передбачено, що саме комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією.

 

Отже, звернення до господарського суду з клопотанням про припинення повноважень і призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) належить до компетенції комітету кредиторів.

 

Порядок скликання зборів комітету кредиторів Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлено, натомість частиною дев’ятою статті 16 цього Закону визначено умови правомірності прийнятого на зборах комітету кредиторів рішення (постанова ВСУ від 17.06.2015 у справі № 5009/2987/12);

 

- частиною шостою статті 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 22.12.2011) встановлено, що керуючий санацією зобов’язаний, зокрема, розробити та подати для схвалення зборами кредиторів план санації боржника. Згідно з частиною першою статті 18 названого Закону протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов’язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника, крім випадків, визначених цим Законом. План санації розглядається зборами кредиторів, які скликаються керуючим санацією в чотиримісячний строк з дня винесення господарським судом ухвали про санацію, якщо інше не передбачено цим Законом (частина четверта статті 18 Закону).

 

Вимога засновника боржника про усунення арбітражного керуючого від виконання обов'язків керуючого санацією та призначення нового керуючого санацією є обґрунтованою, зокрема, у випадку, коли керуючий санацією не вчинив належних та залежних від нього дій, спрямованих на дотримання передбачених статтею 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України, чинній до 22.12.2011) строків подання та розгляду плану санації.

 

Дотримання керуючим санацією строку для подання плану санації на розгляд зборів кредиторів, а в подальшому і суду, створює позитивні наслідки як для надання кредиторами зауважень до плану санації та усунення його недоліків, дотримання строку розгляду такого плану з прийняттям відповідного рішення, так і уникнення наслідків, передбачених, зокрема, частиною шостою статті 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а саме: якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію до господарського суду не подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури відповідно до цього Закону.

 

Неналежне виконання керуючим санацією своїх обов’язків дає підстави суду постановити ухвалу про усунення арбітражного керуючого від виконання ним обов’язків керуючого санацією та призначення нового керуючого санацією (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 5011-46/8219-2012);

 

4) з корпоративних відносин:

 

- вирішуючи спір про визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства на підставі договорів купівлі-продажу часток у статутному фонді, слід враховувати, що нормами Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлено вимогу щодо подання державному реєстраторові оригіналу нотаріально посвідченого договору про перехід чи передання частки у статутному капіталі товариства.

 

Згідно з приписами статей 209, 220 ЦК України укладений у простій письмовій формі та не посвідчений нотаріально договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства є нікчемним і, відповідно, не породжує правових наслідків (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 917/207/14);

 

- наявність нотаріально посвідченої заяви учасника, який виходить зі складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю, про відсутність будь-яких претензій, у тому числі майнових, до товариства не є його відмовою від передбаченого статтею 148 ЦК України та статтею 54 Закону України "Про господарські товариства" права на одержання вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі товариства. Положення зазначених статей не передбачають можливості учасника, який виходить зі складу учасників товариства, відмовитися від своїх майнових прав на майбутнє та можливості відмовитися від права на судовий захист порушеного права (постанова ВСУ від 13.05.2015 у справі № 923/1097/13);

 

- згідно з положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

 

Акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

 

Відповідно до положень статті 203 ЦК України, статті 167 ГК України та пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір, незалежно від суб'єктного складу, підвідомчий господарським судам (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 911/2435/14);

 

5) у сфері земельних правовідносин:

 

- договір оренди земельної ділянки, укладений без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка відповідно до положень частини першої статті 15, статті 21 Закону України "Про оренду землі", статті 13 Закону України "Про оцінку земель" є обов’язковою у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, суперечить приписам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним.

 

Крім того, за змістом статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов'язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу її в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі. За таких обставин не можна відмовляти у позові про визнання недійсним спірного договору оренди земельної ділянки з огляду на чинність наказу позивача, що був підставою для укладення договору оренди, оскільки позов подано на захист прав, порушених не наказом позивача, а укладеним договором оренди (постанови ВСУ від 01.04.2015 у справі № 916/2287/14, від 20.05.2015 у справі № 916/2294/14);

 

- вирішуючи питання про правомірність дій районної державної адміністрації щодо розпорядження на підставі статті 122 ЗК України земельною ділянкою за межами населеного пункту для функціонування вже існуючої споруди, що належить стороні на праві власності, судам слід також враховувати положення статті 120 ЗК України, а саме встановлювати, на яких умовах, у якому обсязі і на яких підставах ця земельна ділянка належала попередньому землевласнику/землекористувачу (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 917/127/14);

 

- чинним законодавством на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури, та дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, до яких не належить, зокрема, офісно-житловий комплекс з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою, а тому відведення міською радою земельної ділянки, включеної до земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення, для будівництва зазначеного комплексу є порушенням статей 53, 54 ЗК України і статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (постанова ВСУ від 22.04.2015 у справі № 910/3460/14);

 

- відповідно до приписів статті 143 ЗК України підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки комунальної власності є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, встановленим умовами договору, а не той факт, що будівельні роботи не було розпочато (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 910/1753/14);

 

- згідно з приписами статті 143 ЗК України підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки комунальної власності є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж встановлена договором, а не той факт, що земельна ділянка не використовується у певний період часу (постанова ВСУ від 20.05.2015 у справі № 17/5007/1093/12);

 

- зі змісту частини першої пункту 289.1 статті 289 ПК України та частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" вбачається, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок є обов’язковою при визначенні розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної форми власності.

 

Аналіз положень частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" та ПК України свідчить про те, що земельний податок і орендна плата за своєю правовою природою є різними видами платежів, які мають різний порядок обчислення та нарахування, оскільки відповідно до підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України (в редакції Закону України від 04.07.2013 № 422-VII) земельний податок - обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Водночас згідно з підпунктом 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності є обов’язковим платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

 

Отже, помилковим є висновок, що для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності нормативна грошова оцінка земель не є обов’язковою, а також неправильно застосовувати до розрахунку орендної плати за землі державної власності норми ПК України, які регламентують встановлення земельного податку (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 916/2439/14);

 

- дії міської ради щодо передачі у приватну власність державних земель залізничного транспорту суперечать вимогам закону, зокрема приписам статті 84 ЗК України, згідно з якою землі під державними залізницями належать до земель, що не можуть передаватися у приватну власність, а право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (постанови ВСУ від 24.06.2015 у справі № 909/247/14, від 06.07.2015 у справі № 926/1145/13, від 24.06.2015 у справі № 909/1191/14);

 

6) з договору страхування:

 

- Законами України "Про страхування" та "Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не передбачено зобов’язання страховика за договором добровільного страхування визначати розмір страхового відшкодування тільки в розмірі суми, встановленої звітом про оцінку транспортного засобу, оскільки звіт про оцінку транспортного засобу є лише попереднім оціночним документом, що визначає можливу, але не остаточну суму, необхідну для відновлення транспортного засобу.

 

Отже, страховик, виплативши страхове відшкодування, набуває право зворотної вимоги до страховика (винної особи) в сумі страхового відшкодування у межах суми фактичних витрат страхувальника за вирахуванням франшизи (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/7163/14);

 

- підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" установлено, що підставою для відмови у здійсненні страхованого відшкодування є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. Законодавчими нормами передбачено можливість відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж встановлених строків. При цьому вони не містять підстав для відмови у задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/9494/14);

 

7) з договору найму (оренди):

 

- поширення заходів державної підтримки засобів масової інформації на підприємства зв’язку пов’язано лише зі здійсненням підприємствами зв’язку діяльності з розповсюдження періодичних друкованих видань, що зазначені у частинах першій та третій статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".

 

Отже, у разі коли позивач (підприємство зв’язку) здійснює підтримку засобів масової інформації шляхом розповсюдження періодичних друкованих видань, він має право на отримання в оренду комунального майна на тих самих умовах, що і бюджетні установи, зі сплатою оренди в розмірі 1 грн на рік. Таке право підприємства зв’язку безпосередньо передбачено частиною третьою статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", а тому вимога позивача про зобов’язання укласти договір на зазначених умовах підлягає задоволенню (постанови ВСУ від 13.05.2015 у справі № 920/55/14, від 27.05.2015 у справі № 924/1134/14, від 27.05.2015 у справі № 920/49/14);

 

- вирішуючи спір про спонукання укласти договір оренди частини нежитлового приміщення, судам не слід керуватися рекомендаціями Фонду державного майна України, викладеними у його наказі від 22.08.2000 № 1765 та листі від 01.10.2002 № 10-16-12130, оскільки вони встановлюють обмеження, які суперечать закону.

 

Норми чинного законодавства, зокрема стаття 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та стаття 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", не передбачають необхідності узгодження у договорі оренди цільового призначення орендованого майна щодо кожного з видів господарської діяльності. Крім того, поширення заходів державної підтримки засобів масової інформації на підприємства зв'язку пов'язуються лише зі здійсненням підприємствами зв'язку діяльності з розповсюдження періодичних друкованих видань, що перелічені у частинах першій та третій статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".

 

Отже, помилковим є висновок про те, що підприємство зв'язку, здійснюючи підтримку засобів масової інформації шляхом розповсюдження періодичних друкованих видань, не має права на отримання в оренду комунального майна на тих самих умовах, що і бюджетні установи, зі сплатою оренди в розмірі 1 грн на рік, оскільки таке право підприємств зв’язку без жодних обмежень передбачено частиною третьою статті 6 Закону України "Про державну підтримку засобів інформації та соціальний захист журналістів" (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 920/48/14);

 

8) з договору купівлі-продажу:

 

- довіреність відповідно до статей 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.96 № 99, є первинним, проте не єдиним документом, який підтверджує факт господарської операції і передачі товару. Відсутність довіреності на отримання матеріальних цінностей за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати таку господарську операцію (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 903/679/14);

 

9) у зв’язку із заміною кредитора у зобов'язанні:

 

- зі змісту статей 512, 514 ЦК України випливає, що законодавець передбачив право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу відступлених прав. При цьому якщо на момент переходу права вимоги зобов'язання виконано, угода про заміну кредитора у зобов’язанні не породжує жодних прав та обов’язків (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 911/2445/14);

 

10) з відшкодування шкоди:

 

- з аналізу статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та статті 614 ЦК України вбачається, що особа, яка порушила зобов’язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків є необхідною наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка боржника, яка полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов’язання; наявність шкоди (збитки - це грошовий вираз шкоди); причинний зв’язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вина боржника.

 

Зокрема, розглядаючи позовні вимоги інвестора щодо стягнення збитків, які полягають у додаткових витратах на завершення будівництва за інвестиційним договором (обґрунтованих тим, що позивач був змушений укласти новий інвестиційний договір у зв’язку з невиконанням відповідачем-забудовником своїх зобов’язань за інвестиційним договором), судам слід встановлювати такі обставини: з яких причин позивач зазнав відповідних збитків і чи не була неможливість завершення забудовником будівництва наслідком накладення на нього заборони вчиняти певні дії; чи настав строк виконання забудовником зобов’язання на час укладення інвестором нового інвестиційного договору (постанова ВСУ від 25.02.2015 у справі № 17/192);

 

- зі статей 224, 225 ГК України вбачається, що особа, яка порушила зобов’язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків є необхідною наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка боржника, яка полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов’язання; наявність шкоди (збитки - це грошовий вираз шкоди); причинний зв’язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина боржника.

 

За змістом статті 1166 ЦК України однією з підстав виникнення зобов’язання є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від зобов’язань, які виникають з правомірних актів, цей вид зобов’язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Деліктне (позадоговірне) зобов’язання виникає у випадку, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов’язальних відносинах або шкоду заподіяно незалежно від існуючих між сторонами зобов’язальних правовідносин.

 

Так, до правовідносин щодо відшкодування майнової шкоди, обґрунтованої неналежним погодженням з відповідачем - постачальником природного газу ліміту виробничо-технологічних втрат та нормованих витрат газу під час транспортування газорозподільними мережами на відповідний рік, положення статті 1166 ЦК України не застосовуються, оскільки вони випливають з договору (постанова ВСУ від 18.03.2015 у справі № 5017/3760/2012);

 

11) у сфері надання послуг з електроспоживання, водовідведення та газопостачання:

 

- якщо під час укладання договору про організацію взаєморозрахунків, яким змінено спосіб виконання зобов'язань за договором про газопостачання, сторони не припинили первісних зобов’язань за зазначеним договором, замінивши їх новими зобов’язаннями між тими самими сторонами, такий договір не є новацією у розумінні частини другої статті 604 ЦК України (постанова ВСУ від 25.03.2015 у справі № 924/1265/13);

 

- зобов’язання з оплати заборгованості за договором постачання природного газу може бути припинено шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог за наявності умов, установлених статтею 601 ЦК України, та за відсутності обставин, передбачених статтею 602 ЦК України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається. Закон України "Про засади функціонування ринку природного газу" не містить прямої заборони щодо проведення таких розрахунків.

 

Отже, судам слід враховувати, що неправомірним є висновок про неможливість взаємозаліку грошових вимог під час розрахунку за спожитий газ. Необґрунтованим при цьому є посилання на те, що порядок розрахунку споживачів за природний газ регулюється спеціальним законом, а саме Законом України "Про засади функціонування ринку природного газу", згідно з яким споживачі, крім теплогенеруючих організацій, оплачують вартість спожитого ними природного газу шляхом перерахування коштів лише на поточний рахунок зі спеціальним режимом використання для зарахування коштів, що надходять за спожитий природний газ, відкритий в установах уповноваженого банку гарантованими постачальниками та їх структурними підрозділами (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 914/2492/14);

 

- не підлягають застосуванню санкції за невиконання або неналежне виконання покупцем договірних зобов’язань з оплати вартості отриманого природного газу за договором купівлі-продажу та наслідки за порушення грошового зобов'язання, встановлені частиною другою статті 625 ЦК України, у випадку, коли сторони уклали договір про організацію взаєморозрахунків з погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію, змінивши у такий спосіб порядок і строк проведення розрахунків за природний газ, поставлений відповідно до договору купівлі-продажу природного газу.

 

Для застосування санкцій, передбачених договором купівлі-продажу природного газу, та наслідків за порушення грошового зобов’язання, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України, необхідно, щоб оплату вартості природного газу було здійснено з порушенням порядку і строків, визначених договором про організацію взаєморозрахунків, згідно з умовами якого після виконання договору сторони не мають одна до одної жодних претензій стосовно предмета договору (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 924/1230/14);

 

12) з питань захисту прав (способи захисту прав):

 

- позовні вимоги про зобов’язання відповідача списати заборгованість позивача за спожитий природний газ відповідають положенням статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України, Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію". Протокол комісії з питань списання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію є єдиною та достатньою підставою для списання заборгованості. Проте у разі невизнання кредитором права боржника на списання заборгованості боржник має право вимагати її списання згідно із Законом України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію". Таке право може бути захищене у судовому порядку саме обраним способом захисту (постанова ВСУ від 25.03.2015 у справі № 910/2765/14);

 

- у розумінні статті 388 ЦК України добросовісне набуття є можливим лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

 

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. У разі коли встановлено наявність речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, відбувається лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

 

Якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно (постанова ВСУ від 29.04.2015 у справі № 903/134/13-г);

 

13) у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави:

 

- у спорах про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованих на суму попередньої оплати товару, обов’язок повернути яку виник на підставі статті 1212 ЦК України, не підлягають застосуванню за аналогією закону положення частини першої статті 1048 ЦК України, якою регламентується розмір процентів за договором позики.

 

Так, слід враховувати, що аналогію закону, передбачену статтею 8 ЦК України, можна застосовувати лише у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин. При цьому правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають з договору позики (стаття 1048 ЦК України), та правовідносин щодо безпідставного збереження коштів (стаття 1212 ЦК України) не дає підстав для висновку, що такі правовідносини є подібними за змістом (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14);

 

14) з питань, пов’язаних із застосуванням природоохоронного законодавства:

 

- нормами чинного законодавства, а саме: пунктом 9 частини першої статті 44, статтею 49 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статтями 16, 19, 21 Кодексу України про надра - передбачено обов'язок отримання господарюючими суб'єктами для видобування підземних прісних вод (зокрема, здійснення забору води з артезіанських свердловин) дозволу на спеціальне водокористування і спеціального дозволу на користування ділянкою надр. При цьому спеціальний дозвіл на користування надрами дає право на видобування підземних вод, а дозвіл на спеціальне водокористування - право на їх використання.

 

Водночас відповідно до статей 21, 23 Кодексу України про надра господарюючі суб'єкти мають право видобувати підземні води без спеціальних дозволів в обсязі, що не перевищує 300 кубічних метрів на добу, лише для власних господарсько-побутових потреб. Із системного аналізу приписів глави 11 (спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення), глави 13 (особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб галузей економіки) ВК України та приписів глави 2 (надання надр у користування), глави 4 (плата за користування надрами) Кодексу України про надра вбачається, що законодавець відносить господарсько-побутові потреби до потреб населення, натомість виробничі потреби підприємства охоплюються поняттями "водокористування для потреб галузей економіки" та "промислові потреби".

 

Отже, у контексті статті 23 Кодексу України про надра потреби підприємства, пов'язані, зокрема, з виробництвом, не є господарськими потребами (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 922/2610/14);

 

15) з питань, пов’язаних з укладенням, зміною, розірванням договорів:

 

- з огляду на положення статті 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та статті 651 ЦК України внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2011 № 961 до постанови Кабінету Міністрів України від 04.10.95 № 786 "Про Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу" (щодо розміру ставок орендної плати), відповідно до якої здійснюється визначення розміру орендної плати за державне майно, є підставою для зміни розміру орендної плати та умов договору оренди в цій частині, з урахуванням передбаченої умовами договору оренди можливості перегляду розміру орендної плати (постанова ВСУ від 18.03.2015 у справі № 14/59/5022-941/2012(18/18/5022-404/2012));

 

- розглядаючи позовні вимоги про внесення змін до договору про сплату пайової участі замовником будівництва щодо визначення зобов’язань забудовника лише у грошовій формі у зв’язку з набранням чинності Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", судам слід враховувати таке.

 

Згідно з пунктом 7 розділу І "Прикінцеві положення" Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" якщо договором про пайову участь, який укладений до набрання чинності цим Законом, передбачена сплата пайової участі замовником будівництва (повністю або частково) в обсягах, інших, ніж визначено цим Законом, такий договір підлягає приведенню у відповідність із цим Законом. Будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

 

Наведена норма не встановлює застереження про те, що її дія поширюється лише на договори, строк виконання зобов’язання за якими не настав (постанова ВСУ від 20.05.2015 у справі № 911/3912/13);

 

16) у зв’язку з визнанням правочинів недійсними:

 

- нерухоме майно передається на реалізацію з прилюдних торгів за ціною та у порядку, передбачених Законом України "Про виконавче провадження". При цьому умови, процедуру підготовки та порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, а також здійснення розрахунків за придбане майно й оформлення результатів торгів визначено Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27.10.99 № 68/5. Тож дотримання нормативно встановлених правил призначення та проведення прилюдних торгів є обов’язковою умовою правомірності правочину.

 

Порушення вимог статті 58 Закону України "Про виконавче провадження", якою врегульовано питання визначення вартості та оцінки майна боржника, є підставою для визнання прилюдних торгів з примусової реалізації арештованого нерухомого майна недійсними.

 

Зокрема, залучення відділом державної виконавчої служби неуповноваженого суб'єкта до проведення оцінки майна виключає правові підстави щодо використання звіту про оцінку майна для проведення спірних торгів та впливає на результат прилюдних торгів і зміст самого правочину, оскільки майно у такому випадку реалізується за ціною, визначеною з порушенням вимог, встановлених законом. Отже, проведені прилюдні торги, які за своєю суттю є багатостороннім правочином, не відповідають положенням статті 203 ЦК України (додержання яких є необхідною умовою чинності правочину), що з урахуванням вимог частини першої статті 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними (постанова ВСУ від 25.02.2015 у справі № 4/178/2011/5003);

 

- якщо одна із сторін договору про купівлю-продаж акцій товариства, укладеного акціонерами товариства, не є резидентом України, то умова такого договору щодо застосування іноземного права не є нікчемною та відповідає положенням статей 5, 38 Закону України "Про міжнародне приватне право" та Закону України "Про господарські товариства". Крім того, згідно з положеннями статті 217 ЦК України наявність у правочині нікчемних умов не призводить до недійсності правочину в цілому чи інших його частин (постанова ВСУ від 13.05.2015 у справі № 910/21992/13);

 

- відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов’язанні, якщо обов’язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги як такого, що суперечить вимогам частини першої статті 516 ЦК України (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/6098/14);

 

- вирішуючи спори, що стосуються питань реалізації нерухомого майна державних підприємств з прилюдних торгів, судам слід враховувати таке:

 

а) реалізація нерухомого майна, яке належало до основних засобів виробництва державного підприємства, суперечить нормам статті 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". Фактичне використання чи невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства не має визначального значення. Дія мораторію не поширюється лише на оборотні активи та інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців з дати складання балансу;

 

б) дії державного виконавця щодо визначення складу майна, яке підлягає реалізації з прилюдних торгів, а також щодо його оцінки безпосередньо формують суттєві умови угод купівлі-продажу, а тому незаконні дії державного виконавця можуть бути одночасно підставою для визнання недійсним укладеного на прилюдних торгах правочину у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення вимог закону;

 

в) 01.01.2013 набрав чинності Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", яким встановлено спеціальний порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства. Його положення підлягають застосуванню до зазначених правовідносин (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 914/2062/14);

 

17) з питань, пов’язаних із здійсненням виконавчого провадження:

 

- виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню на підставі пункту 17 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" у зв’язку з прийняттям рішення про приватизацію вугледобувних підприємств відповідно до Закону України "Про особливості приватизації вугледобувних підприємств" протягом трьох років з моменту завершення приватизації, а також у разі коли до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України переліку об’єктів державної власності, які підлягають приватизації, увійшли відокремлені підрозділи боржника, а не підприємство-боржник у цілому (постанова ВГСУ від 27.05.2015 у справі № 5006/33/70/2012);

 

- якщо стягувачем за судовим рішенням є державне підприємство, на яке не поширюється дія Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", державні виконавці не мають законних підстав проводити будь-яке списання коштів за виконавчими документами у справах, де боржниками є державні органи, а стягувачам необхідно подавати такі документи безпосередньо до органів казначейства. У такому випадку державний виконавець не має підстав для відкриття виконавчого провадження, а зобов’язаний відмовити у його відкритті відповідно до пункту 8 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 916/2182/14);

 

18) у зв’язку з оскарженням рішення третейського суду:

 

- аналіз статей 2, 5, 12 Закону України "Про третейські суди" свідчить про те, що предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а й будь-які інші спори, які виникатимуть між сторонами договору в майбутньому та передбачені третейською угодою. Отже, висновок про те, що предметом третейської угоди може бути лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, є помилковим (постанова ВСУ від 08.04.2015 у справі № 910/8043/14);

 

19) у зв’язку зі стягненням заборгованості за житлово-комунальні послуги:

 

- об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) не є виробником та/або виконавцем житлово-комунальних послуг, визначених відповідно до положень Закону України “Про житлово-комунальні послуги”, оскільки не надає і не виробляє таких послуг, а отже, і не формує цін чи тарифів на послуги, які б підлягали встановленню (затвердженню) органами місцевого самоврядування.

 

ОСББ, які самостійно (власними силами та/або із залученням на договірних засадах інших юридичних та фізичних осіб) забезпечують утримання будинку і прибудинкової території, при визначенні розміру внесків (платежів) на таке утримання повинні виходити з розміру витрат, встановлених кошторисом об’єднання, який згідно зі статтею 10 Закону України "Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку" затверджується загальними зборами членів об’єднання. Ні зазначеним Законом, ні іншими законодавчими актами України не передбачено затвердження або погодження органами місцевого самоврядування розмірів внесків та платежів на утримання будинку, визначених загальними зборами ОСББ.

 

Помилковим є ототожнення внесків (зборів, платежів) на утримання будинку, визначених загальними зборами ОСББ, з тарифом на житлово-комунальну послугу з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, який відповідно до статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування" та статті 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" підлягає встановленню органами місцевого самоврядування (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 916/2197/13);

 

20) з питань захисту права власності:

 

- Федерація профспілок України не має правових підстав для розпорядження майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP (шляхом продажу, передачі до статутних фондів господарських товариств та відчуження у будь-який інший спосіб).

 

Відповідно до положень Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.91 № 1452-XII “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави”, Закону України “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” та Постанови Верховної Ради України від 04.02.94 № 3943-ХІІ “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР”, Постанови Верховної Ради України від 10.04.92 № 2268-ХІІ “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України” майно громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, що перебувало у віданні Української республіканської ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала Рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України, є державною власністю та до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передано тимчасово Фонду державного майна України (постанова ВСУ від 29.04.2015 № 5028/12/106/2011);

 

- за змістом частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно є самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

 

Отже, приміщення для охорони на автостоянці, яке збудовано як об’єкт нерухомості за відсутності дозвільної документації та відповідної згоди міської ради на його розміщення як окремого об’єкта нерухомого майна, є самочинним будівництвом, його не може бути визнано капітальною спорудою, на яку видається окреме свідоцтво про право власності, а тому недійсними є і правочини щодо відчуження цього об’єкта (постанова ВСУ від 03.06.2015 у справі № 927/91/13-г);

 

- пунктом 3 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону України “Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків” (у редакції Закону України від 28.12.2014 № 68-VIII) встановлено мораторій на відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад) гуртожитків, які перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності або увійшли до статутних фондів акціонерних чи колективних підприємств, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, протягом строку реалізації державної програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад, але не менше одинадцяти років з дня опублікування цього Закону.

 

Відсутні правові підстави для визнання, відповідно до вимог статті 334 ЦК України, за володільцем (акціонерним товариством) права власності на виробничий гуртожиток за набувальною давністю у такому випадку: спірний гуртожиток належав до державного житлового фонду і був безоплатно переданий у користування акціонерному товариству в процесі приватизації як майно соціально-побутового призначення; він не включений до переліку об’єктів, які підлягали приватизації, та не увійшов до статутного фонду акціонерного товариства; його було передано органом управління як об’єкт державного житлового фонду у власність територіальної громади з подальшою передачею окремих приміщень у власність мешканців гуртожитку в порядку, передбаченому Законом України "Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності" та прийнятими до нього підзаконними актами, з урахуванням особливостей Закону України “Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків” (постанова ВСУ від 20.05.2015 у справі № 911/130/14);

 

21) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань:

 

- положення частини шостої статті 232 ГК України щодо припинення нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, застосовується до відповідних правовідносин лише у разі, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, якщо умовами договору сторони передбачили, що пеня нараховується за весь період часу, протягом якого не виконано зобов'язання, то нарахування пені не припиняється за період прострочення зобов’язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано (постанова ВСУ від 15.04.2015 у справі № 910/6379/14);

 

- обчислення пені та стягнення її за судовими рішеннями здійснюється лише в національній валюті України - гривні. Відповідно, є неможливим нарахування та стягнення пені в іноземній валюті за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України, оскільки розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”), а повноважень щодо встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти чинним законодавством України не передбачено (постанова ВСУ від 01.04.2015 у справі № 909/660/14);

 

- частиною другою статті 625 ЦК України передбачено можливість стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов’язання.

 

Натомість стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не для виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар.

 

За своєю суттю обов’язок щодо повернення коштів, отриманих як попередня оплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні статті 625 ЦК України.

 

За такі дії відповідач несе відповідальність, передбачену частиною третьою статті 693 ЦК України, згідно з якою на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.

 

У частині шостій статті 231 ГК України зазначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (постанова ВСУ від 01.07.2015 у справі № 910/14120/14);

 

- для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання згідно зі статтею 617 ЦК України, статтею 218 ГК України особа, яка порушила зобов’язання, повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за таких умов завдання шкоди; 4) причинний зв’язок між цими обставинами і завданими збитками.

 

Неможливість боржника здійснювати господарську діяльність, пов’язана з окупацією території Автономної Республіки Крим Російською Федерацією, не є ознакою надзвичайності чи невідворотності для виконання обов’язку за кредитним договором, не перебуває у причинному зв’язку з неповерненням грошей за кредитним договором, що за відсутності доказів вжиття боржником усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов’язання та неможливості запобігти збиткам не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язань.

 

Частина друга статті 218 ГК України не допускає віднесення до категорії непереборної сили порушення зобов’язань контрагентами боржника (постанова ВСУ від 10.06.2015 у справі № 904/6463/14);

 

22) у зв’язку з припиненням господарських зобов’язань:

 

- законодавством не передбачено такої підстави для припинення зобов’язання, що залишилось невиконаним, як закінчення строку дії договору.

 

Отже, саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов’язку.

 

Зокрема, розглядаючи позовні вимоги про зобов’язання поставити товар за обставин, що попередню оплату постачальником повернуто, а строк дії договору закінчився, судам слід враховувати, що безпідставне повернення попередньої оплати за договором є односторонньою відмовою від виконання зобов’язання, що є прямим порушенням зобов’язального права (стаття 525 ЦК України), а зобов’язання у такому випадку не може вважатися припиненим (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 904/5381/14);

 

23) з договорів іпотеки:

 

- відповідно до частини п’ятої статті 3, частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" та частини першої статті 609 ЦК України ліквідація третьої особи - іпотекодавця після відчуження нею предмета іпотеки не припиняє права іпотеки і не може бути підставою для припинення забезпеченого іпотекою основного зобов’язання.

 

У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, згідно з яким з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

 

Отже, ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним для набувача майна, обтяженого іпотекою, з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек та на нього поширюється дія статті 23 Закону України "Про іпотеку", в якій зазначено, що іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою (постанова ВСУ від 24.06.2015 у справі № 907/544/14);

 

24) з питань, пов’язаних  зі сплатою судового збору:

 

- згідно з пунктом 22 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" (у редакції Закону України від 12.02.2015) і положеннями Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від сплати судового збору звільняється уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у справах, пов’язаних зі здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

 

Водночас уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб зобов’язана сплачувати судовий збір у загальному порядку у випадку звернення до господарського суду не у зв’язку з виконанням своїх повноважень, а також у випадку, коли її вимоги не пов’язані з поданням позовів, щодо яких ця особа звільняється від сплати судового збору (постанова ВСУ від 27.05.2015 у справі № 910/14490/14);

 

25) з процесуальних питань щодо припинення провадження у справі та підвідомчості спорів:

 

- існування на час вирішення господарського спору рішення адміністративного суду про визнання недійсним рішення тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України, який в межах своєї компетенції вирішив такий спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, не є підставою для припинення провадження у справі відповідно до пункту 2 частини першої статті 80 ГПК України, оскільки відсутнє рішення саме господарського суду з цього спору, а суди адміністративної юрисдикції не мають повноважень щодо розгляду господарських спорів (тобто адміністративні суди не є "іншим органом, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав" у розумінні статті 80 ГПК України).

 

До того ж, зважаючи на норми статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статті 12 ГПК України та частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, справи зі спорів про оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами ГПК України, за винятком вирішення справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель (постанова ВСУ від 17.07.2015 у справі № 910/1331/14).

 

Голова Вищого 

господарського суду України

 

 

Б. Львов